— Присягаюсь євангелією, — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до нещасного, — я не знав, що вино отруєно, бо збирався й сам його пити.
— Я не маю вам віри, — відповів салдат і в страшенних муках сконав.
— Жахливо, жахливо! — прошепотів Атос, між тим, як Портос бив пляшки, а Араміс давав трішки запізнілого наказа піти за священиком.
— О, друзі мої, — сказав Д'Артаньян, — ви ще раз врятували мені життя, та не тільки мені, а й цим панам. Панове, — вів він далі, звертаючись до гвардійців, — я прошу вас не розголошувати цієї пригоди. Тут замішані знатні особи, і все це може мати для нас дуже погані наслідки.
— Ой, пане, — промимрив Плянше, напівмертвий з переляку: — як же я щасливо збувся лиха.
— Як, негіднику, — вигукнув Д'Артаньян, — оце й ти хотів випити вина?
— За здоров'я короля, пане. Я саме лагодився випити маленьку скляночку, коли Фуро сказав, що мене кличуть.
— Овва, — повинився Фуро, що йому з жаху цокотіли зуби: — я хотів його відіслати, щоб випити все самому.
— Панове, — звернувся Д'Артаньян до ґвардійців, — ви сами розумієте, що після всього, що трапилось, наш бенкет був би дуже сумний… Отже, прошу вибачити мені й дозволити відкласти його до іншого дня.
Ґвардійці погодились і, розуміючи бажання чотирьох друзів залишитись насамоті, пішли до себе. Позбувшися свідків, молодий ґвардієць та три мушкетери глянули один на одного поглядом, з якого й без слів було ясно, що кожен здає собі звіт з серйозности становища.
— Ну, — звернувся Д'Артаньян до Атоса, — бачите люб'язний друже, — це війна до загину.
— Так, так, — похитав головою Атос, — це я бачу. Ви, значить, гадаєте, це вона?
— Я певний цього.
— А я, винюсь, маю ще сумнів.
— А, тавро на плечі?
— Це англійка, що зробила який-небудь злочин у Франції, і її затаврували.
— Кажу ж бо вам, що це ваша жінка, Атосе, — настоював Д'Артаньян, — хіба ви забули, що обидві прикмети точнісінько збігаються з вашим описом?
— А я все ж таки гадаю, що та жінка покійниця: я її добре повісив.
Д'Артаньян похитав головою.
