свого коня, що із кіньми його товаришів стояв прив'язаний до віконниці, чотирма словами довів конюшому про потребу оглянути шлях раніш, ніж повертати додому, пильно роздивився на свій пістолет, узяв шпаду в зуби й сміливо поскакав до табору.
Як і передбачав Атос, кардинал не забарився зійти вниз. Він відчинив двері кімнати, де були мушкетери, і побачив Портоса й Араміса, що з запалом грали в кості. Кинувши оком по всіх кутках кімнати, він побачив, що бракує одного з його супутників.
— А де ж пан Атос? — спитав він.
— Монсеньєр, — відповів Портос, — він поїхав уперед на розвідини, бо деякі слова коршмаря примусили його гадати, що дорога не зовсім безпечна.
— А ви що робили, пане Портосе?
— Я виграв п'ять пістолей в Араміса.
— Чи не могли б ви й тепер поїхати разом зі мною?
— Ми до ваших послуг, ваша еміненціє.
— Ну, тоді на коней, панове, бо вже пізно.
Конюший стояв біля дверей і тримав за гнуздечку кардиналова коня.
Трохи віддалік, у тіні манячила група з двох чоловіків та трьох коней; то були люди, що мусіли провести міледі до форту Де-Ла-Пуант та подбати про її відплиття.
Конюх підтвердив кардиналові слова мушкетерів про Атоса. Кардинал, зробивши похвальний жест, вирушив у путь із оберегою, якої додержував і їдучи до коршми.
Атос же на той час був в іншому місці. Проскакавши з сотню кроків такою же ходою, він хутко погнав коня праворуч, накинув круга і, повернувши до гайка, спинився в двадцяти кроках од шляху, яким мав проїхати невеличкий загін. Побачивши спущені криси капелюхів товаришів та золоті торочки плаща пана кардинала, він дочекався, поки вони зникли за закрутом дороги, і вчвал помчав до коршми, куди його пустили без будь-яких заперечень, бо коршмар упізнав його.
— Мій офіцер, — сказав Атос, — забув передати дамі, що на другому поверсі, важливе доручення і доручив мені виправити свою помилку.
