Міледі почула ці слова, і промінь надії промайнув у неї в серці.
— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! Пригадай, як я кохала тебе! — вереснула вона.
Юнак підвівся й зробив крок до неї.
Атос витяг шпаду й заступив йому дорогу.
— Якщо ви зробити хоч один крок, Д'Артаньяне, ми схрестимо з вами шпади.
Д'Артаньян упав навколішки й став молитися.
— Гей, кате! — удався Атос до людини в червоному плащі, — виконуйте ваш обов'язок!
— Охоче, пане, — відмовив кат, — бо я добрий католик і цілком певний, що роблю справедливо, страчуючи цю жінку.
— Гаразд.
Атос наблизився до міледі.
— Я прощаю вам зло, що ви мені його заподіяли. Прощаю вам моє розбите майбутнє. Прощаю мою загублену честь, закаляну любов і моє спасіння, назавжди загублене через розпач, в який ви вкинули мене. Умріть же в мирі.
Підійшов лорд Вінтер.
— Прощаю вам, що ви отруїли мого брата й убили герцоґа Б'юкенгемського. Прощаю смерть бідного Фелтона, прощаю й замахи на моє власне життя.
Жінка без сторонньої допомоги звелася на ноги й глянула одним з тих блискавичних поглядів, що, здавалося, викидали полум'я з її очей.
Вона нічого не побачила. Прислухалась, — і нічого не почула.
Коло неї були лише вороги.
— Де я помру? — спитала вона.
— На тому березі, — відповів кат.
Вони посадовили її в човна, і коли чоловік у червоному плащі й собі ставив туди ногу, Атос передав йому торбинку із золотом.
— Візьміть, — сказав він, — це платня за страту. Хай знають, що ми діємо, як судді.
— Добре, — відповів кат, — а тепер хай і ця жінка знає, що я виконую не службу, а моральний обов'язок.
І по цих словах кинув торбинку із золотом в річку.
Човен одплив до лівого берегу Ліси, везучи злочинницю й виконавця присуду. Решта залишились на правому березі й упали навколішки.
Човен поволі посувався вдовж кодоли порону, осяяний відблиском блідої хмари, що тої хвилини зависала понад водою. Видко було, як вони причалили до берега.
