проказував: „Скажу панам, що не було нїякоі ради; анї їсти шо, анї в хаті затопити, анї випрати, анї голову змити, анї нїц! Я си кари приймаю, бом завинив, тай на шибиницу!“…
Та не самому тільки Грицеві Летючому, котрий занапастив життя своєї дитини отак доводилось гірко на душі. І такому що зроду нікому лиха не заподіював, а тільки громадські інтереси обстоював і за сусідів своїх вступався, велося не ліпше. І про такого росказує Стефаник. Як він у тюрмі сидів (у них це зветься „в кременалі“) за обчеські діла, та як лист ізвідти до дому писав: „Коханий мій брате Василю і ви мамо. Клонюся до вас на різдво і вінчую вас на ці свята. Заколідував би вам колядку з кременалу, але боюся, шо вітер мою коляду у лісі стратит тай під ваші вікна не привіє.
Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєся, аж ржа із гратів опадає. Як поведуть голосом, то аж дозорці наслухают. А така коляда в неволі сумна та страшна! А собі то я в ночи геть чисто нагадав за коляду. Як ще я хлопцем ходив колядувати…
А потім як ми парубками вже ходили із скрипкою колідувати. Бувало станемо як ліс під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче і ніколи ми ії не могли переколідувати. Аді (гляди), отепер чую як та скрипка плакала, так й гезди (тут) плаче…
Але годинами, мамо, та так мині у цих мурах страшно, шо не годен я сам на ліжку лежати тай іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене
