пішла в землю тай мині діти на нівец осиротила тай кров живцем із серця капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюся, як вони котре білші та менші за собою провадять. І почьитую (думаю) собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нею, а це Іванко, а це Василько… Тай все мені привижується похорон Настин. Йдете ви, ідут діти за деревищем (за труною), ідут люде. А хоругвами вітер носит тай питає: а чоловік цеї жінки де подівся? А подерта хорогва єму все каже: в Станіславі, в кременалі!
Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили тай діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю і ви, мамо, абисте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла (нужа)…
Навчи їх на розум, як би й я… Зроби з них газдів (господарів) тай наказуй, аби свого тата тай маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав“…
Оце додержуваннє своїх прав перед лихими людьми і загнало мужика в холодну. І добре далася йому в знаки австрійська тюрма…
Отих прав народнїх завжди шукав у житті і Стефаник, той що написав це оповіданнє. Народ вибирав його й послом од себе в Державну Австрийську Думу (що зветься „парлямент“), і він казав перед людьми про те, що час уже поліпшити долю народню. І за це його знають і шанують люде в Галичині. І нам треба його знати і поважати і щиро
