майбутньої долі, можуть темному мужицтву вказати на людські хиби й помилки, бо вони добре їх знають, їм видніше, кудою йти, де шукати суда і правди. І тому треба, щоб ми тих людей шанували. Ми повинні радіти, що вони вийшли з осередку нашого народа, ми повинні бути братами їх по духові й ніколи не понижувати себе ні перед ким, і не схилятися й не гнутися як лоза перед нашими ворогами. Головнеж тут у тім полягає, щоб громада була дійсно „великим чоловіком“, тобто з'єднана й шанувала сама себе і своїх діячів. Без розбрату посуне вона все наперед: і освіту, і справи свої, і добробут народнїй. Тоді й ворог ії не подужає.
Той же, хто себе самого не поважає, хто не дбає про загальні діла, кому байдуже до того, чи добре країні живеться, чи ні, чи не запрягає сусід людей у ярмо, — той і сам попаде в довічне рабство, той сам опиниться в лапах у чужинців, а тоді й не проси кращої долі
„і не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка“![1])…
А—евська.
1911. року.
- ↑ Від авторки: Ті уривки, що подані були зі Стефаникових творів, скорочувались і слова де-які в закінченнях своїх мінялись відповідно нашій мові.
