лоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала (прала) і облатувала і плакала, як ти до бранки йшов (до рекрутського набору), а ти їй віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був війтом, я би тебе на остатне вогниво скував!“…
Так росповів Стефаник про ту крадіж і про лихого сина, що не пильнував життя старої неньки. Про таких дітей казав Шевченко:
„Бо хто матір забуває
Того Бог карає,
Чужі люде цураються,
В хату не пускають“…
І не тільки добрим сином своєї матері треба кожному бути, а й вірним сином свого краю, своєї отчизни. Україна — це все одно, що стара мати, покинута і забута. Кинем ії ми, рідні ії діти, — занепаде й вона, і може піде на роздоріжжя й станеться старчихою. А піднесемо ми свого духа в-гору — оживе й вона, залунає слово ії натхненне перед усім світом, і зрадіють ті, котрі досі не бачили ії щасливою. А вонаж колись нас малих на лані під корчем ховала, годувала й облатувала і плакала, коли ми зростаючи ії кидали!…
Як же це „піднести свого духа — в гору“? Як громаді поліпшати стан свого життя? Треба розвинути в собі почуття своєї гідности. Треба прикласти руки до роботи, довести людям, що ми не згірше вміємо дбати про свої права і справи, ніж иньші всі народи. Треба знати таких оборонців нашого люду, якими були колись Шевченко, Куліш, Кониський, ще недавно Грінченко, а тепер є Стефаник і багато иньчих. Вони, як люде видатні й освічені можуть за собою вести людскість до кращої
