з готелю в білих фартухах, всї кричали, рикали, хапали оден другого за одежу, сперечали ся за його багаж, оден беручи його консерви, другий аптеку, і серед фантастичної тарабарщини, викрикували до нього назви самих неймовірних отелїв.
Очамрілий від всього сього гармидеру, бідний Тартарен, ходив, йшов, лаяв ся, кляв, шамотав ся, потім біг за своїми річами і не знаючи, як примусити сих варварів розуміти його, звертав ся до них по-французьки, по-провансальськи, і навіть говорив латиною, тою пурсоняківською латиною: rosa, la rose, bonus, bona, bonum, то все, що він знав…
Даремна праця. — Його не слухали ся…
На щастє якийсь маленький чоловічок, одягнений в тунїку з жовтим ковніром, озброєний довгим кийом ключкою, втрутив ся як гомерівський бог в сю метушню, і розігнав усю сю наволоч ударами свого кия. Се був альжирський полїціянт. Дуже чемний, він запросив Тартарена зайти в Отель Европейський, і доручив його спеціальним місцевим хлопцям, котрі повели його, а річи повезли на багатьох тачках. З перших же кроків, які Тартарен зробив в Альжирі, він широко роскрив очи від здивовання. Колись попереду він уявляв собі, що се якесь орієнтальне місто, феєричне, казкове, щось середнього між Константинополем а Занзібаром… А тут раптом він попав знову в чистїсенький Тараскон. Каварнї, ресторації, широкі улицї, доми на чотири поверхи; маленька площа, мощена камінем, де військова музика грала польку Офенбаха, мужчини сидячи на кріселках пили підогріте пиво, дами, скілька льореток, і потім військові, скрізь військові… і нї одного Турка! Не було нї одного Турка окрім нього… Тому переходячи пляц він трохи соромив ся. Всї глядїли на нього.
