кричав він скидаючи з себе ковдру і хутко одягаючись.
Плян його був такий: вийти з міста не кажучи нїкому нїчого, піти в саму глибінь пустинї, дочекати ся ночи, засїсти в засїдку, і до першого-ж лева, який прибіжить, бах! бах!.. Потім на другий день повернути ся до европейського готелю снїдати, отримати від альжерцїв поздоровлення і наняти воза, щоб забрати собі звіря.
Він хутко озброїв ся, висадив на спину своє шатро, величезні кінцї котрого підібгали ся над його головою, і цупкий, як паль вийшов на улицю. Там не маючи охоти нї у кого питати дороги, щоб часом хто не догадав ся про його проєкт, він повернув на право під простим кутом, пройшов аж до кінця луків Баб-Азуна, де в глибинї своїх чорних крамниць цїлі хмари альжерських жидів немов павуки позасїдали в кутках і глядїли, як він йде; потім він перейшов Театральну площу, пересїк передмістє і нарештї вийшов на великий порошистий шлях Мустафи.
На сїй дорозї було якесь фантастичне накопиченнє. Омнібуси, фіакри, бігунки, перевозні фури, величезні вози сїна, запряжені волами, ескадрон африканських стрільцїв, табуни маленьких мікроскопічних ослючків, негрітянки що продавали сухарі, підводи еміґрантів з Ельзасу, спаги в червоних загортках, все се снувало в вихрах пороху, серед страшенного гармидеру, співів, звуків труб, а в куточках між двома парканами поганеньких бараків, темні магонезки, котрі росчісували ся перед своїми дверима, коршми повнї жовнїрів, крамнички, мясники, гицлї.
„Що менї там такого наспівали про той схід“? — подумав собі великий Тартарен; „Та-ж тут нема навіть стільки турків як в Марселю“.
Коли се раптом, він побачив перед собою цибатого верблюда, котрий надувшись мов індик
