нїчого не приходить, він заблеяв голоснїйше: ме!… ме!… Знову нїчого! З нетерплячки він почав що раз голоснїйше: „ме!.. ме!.. ме“!..
Потім почав з такою силою мекати, неначе його козлятко обернуло ся в вола!…
Коли се раптом, в скількох кроках перед ним зашелепотїло щось чорне ґіґантських розмірів. Він замовчав.
Тим часом щось те нагнуло ся, обнюхувало землю, підскакувало, качало ся, побігло скоком геть, потім вернуло ся і стало як вкопане…
Се був лев; без нїякого сумнїву він!…
Тепер дуже добре було видно чотири його короткі лапи, його страшну гриву, і двоє очей, двоє страшних очей, котрі світили ся в темряві…
На приціл! стріляй! бах! бах!
Готово! Зараз же потім відскочив на тин з ножем в руцї.
На стріл тарасконця відповів страшенний рик…
„Ось він є“! — закричав славний Тартарен, і упершись своїми міцними ногами, він приготував ся стрітити звіря. Але воно проти його обрахунку було дужче і почало тїкати потрійними скоками…
Проте він не рушив ся. Він чекав на самицю… бо так треба було як в книжках!
На жаль самиця не приходила.
Пождавши ще зо дві чи зо три години, Тарасконець втомив ся. Земля була вохка, ніч досить холодна, а подув з моря пронизував.
„Трошки забагато, в такий спосіб дожидати дня?“ сказав він сам до себе, і щоб уберегти ся від ревматизму він хотїв покористувати ся шатром…
Але чорт би його побрав! Се шатро було такої хитрої системи, такої хитрої, що він нїяк не міг його роскласти.
Він провозив ся біля нього добру годину і упрів навіть, а прокляте шатро не росклало ся…
