Бувають часом такі парасолї від дощу, що в добрий дощ уміють вчинити вам подібну приємнисть…
Плюнувши на се дїло Тарасконець кинув свій прилад на землю, і лїг на нього просто зверху, проклинаючи і лаючи його на всї заставки як правдивий провансалець.
„Ta, ta, ra, ta tarata!..
— Що такого?.. спитав Тартаран прокинувшись і скочивши.
Се були ріжки Африканських стрельцїв, котрі грали зорю в касарнях Мустафа…
Убивець левів здивував ся, протер очи…
Адже ж він думав що в дикій пустинї!.. Але знаєте, де він був?.. На грядцї артишоків, між карафіолями і буряками.
Його Сахарою була яринова грядка… Все було перед ним, на сїм чудовім зеленім боцї верхнього Мустафа, Альжерські вілл] цїлком білі, сияли в рожевих промінях наступаючого дня. Можна було подумати, що сидиш в околицях Марселя серед чудових передмістечкових віль.
Огороднича міщанська фізіономія сего сонного пейзажа дуже здивувала бідного чоловіка і навіяла на нього поганий настрій.
„Сї люди божевільні“ промовив він, „садити свої артишоки в сусїдстві лева… бо нарештї ж менї не примарало ся… Леви приходили аж сюди… Он де доказ“…
Доказом були справдї плями крови, котрі звір тїкаючи лишив по собі.
Нахилившись над сим слїдом кровавим, насторошивши очи, з револьвером в руцї, відважний Тарасконець прийшов від артишока до артишока аж до маленького поля засїяного вівсом…
Трава потоптана, калюжа крови, і посеред сеї калюжи, з широкою раною в голові лежав боком… угадайте хто?..“
„Лев чорт побери“!..
