Нї! осел, оден з тих маленьких віслючків, котрі так росповсюднені в Альжері і котрих там прозивають бурікотами.
Першим почутєм Тартарена, коли він побачив свою нещасливу жертву, було почутє досади. Від лева в дїйсности так далеко до віслючка бурікота!.. Другим почутєм була жалість. Бідний бурікот був такий милий; він мав вигляд такий добрий! Шкіра на його боках, ще тепла, то подіймала ся то опускала ся неначе хвиля. Тартарен схилив ся, і кінцем свого альжерського пояса пробовав спинити кров нещасної скотини; сей великий чоловік, який хлопочеть ся коло маленького віслючка, се було найбільш зворушуюче, що ви можете собі уявити.
При сїм стараннім дотику поясом, бурікот, котрий мав ще за два сотики житя, роскрив своє велике мутне око, ворухнув два чи три рази своїми довгими ухами нїби хотячи сказати: дякую!.. спасибі!“ Потім одна остання корч пройшла з голови до ніг і він більше вже не ворушив ся.
„Нуаро! Нуаро!“ закричав раптом роспачливий голос, і в той самий час в сусїднім чагарнику зашуміли віти… Тартарен встиг тількі встати і насторожити ся.
Се була самиця!
Вона прийшла страшна і рикаюча, в образї старої Альзаски, поганої як мавпа, озброєної великим червоним парасолем і кличучої свого віслюка, так що луна йшла по всьому Мустафі. Правду кажучи, для Тартарена вигіднїйше було би мати справу з розлюченою левицею нїж з сею лютою бабою.
