Ох! бідний Тартарен з Тараскону! Скілька разів лїпше було б для його імени, для його слави, не влазити в сей фатальний віз, і пішки кінчати свою путь, ризикуючи задушити ся від пороху і спеки, під тягарем свого шатра, і своїх рушниць вилискуючих подвійними мофами.
Тартарен увійшов в повнїсїнький омнїбус. В глибинї, укнюпивши ніс у свій молитовник, сидїв альжерський викарій з великою чорною бородою. Просто нього якийсь молодий маврийський купець, котрий курив великі папіроси. Далї матрос з Мальти, і чотири чи пять маскованих Мавританок в білїй полотняній одежі, у котрих було видно тільки очи. Сї дами допіру відбули свою прощу на кладовищу Абдель Кадер. Але не було помітно, щоби сей сумний візіт їх дуже опечалив. Чути було їх веселий сміх, стрекотанє під масками, і хрупанє цукорків.
Тартаренови здало ся, що вони дуже розглядають його. Особливо одна, котра сидїла проти нього, просто втопила свої очи в його і не спускала їх через цїлу дорогу. Хоча дама була закрита серпанком, проте жвавість її великих чорних очей продовжених кголем[1], мила маленька ручка з золотими браслетами, котру можна було від часу до часу видїти з під серпанку, все, звук її голоса, нїжні руки, майже дитяча голова, все се промовляло за те, що там було щось молоде, прекрасне, варте любови. Сарака Тартарен не знав куди йому сунутись. Мовчазна лагідність сих прекрасних оріентальних очей його турбовала, хвилювала, убивала; його обсипало то жаром, то морозом…
Під кінець, вмішав ся ще й черевичок сеї дами. Він почув, як по його величезних стрілець-
- ↑ Арабки і морески підмальовують собі очи в зовнїшнїх кутиках, від чого очи здають ся трохи подовгастими.
