І справдї те, що йому випадало найчастїйше, се був великий горщик холодної води на голову, або шкоринки померанчів і берберійських фіґ…
Нїколи нїчого більше серіозного…
Леви Атлясу, спіть!
Минуло вже два довжезні тижнї, поки нещасливий Тартарен шукав свою альжерську даму, і дуже правдоподібно розшукував би її ще довше, колиб Провидїннє закоханих не прийшло йому на поміч, прибравши вигляд одного шляхтича чорногорця. Було се так:
Зимою, кожної суботньої ночи великий альжерський театр дає свій баль машкарад, нї більш нї меньш як в Парижській опері. Се вічний і нездалий провінціальний баль маскарад. В залї народу небагато, скілька приблуд з Бюлє або з Казіно, гурти дївчат що слїдують за армією, мляві скупцї, скілька вигрузчиків і пять або шість маленьких магонезьких прачок, котрі снували туди й сюди, але намагали ся бути достойними і розносили за собою хвилї запаху часнику і шафранових приправ…
Але погляд правдивого знавця простував не сюди. Він спиняв ся в фоє, перероблене відповідно обставинам в сальон гри… Там до довгих зелених столів пяв ся хоробливий сорокатий натовп: тюркоси, котрі позичали гроші під добрий процент, мавританські купцї з горішнього міста, Негри, Мальтийцї, хлїбороби, котрі приїхали за двадцять пять миль з середини країни, щоб ризиковно ставити на аса гроші вартости пари, або й цїлого плуга волів… всї тремтячи, блїді, з стисненими зубами, кидаючи спеціально
