грацькі погляди, скошені, перелякані, мутні від напруженого фіксування завше тої самої карти. Трохи далї племя альжерских Жидів, що грають цїлою сїмією. Мущини в східнїх вбраннях несмачно оздоблених, в синїх панчохах і в оксамітних кашкетах. Жінки грубі, забрезклі і блїді тримали ся в своїх вузьких золотих корсетках так нїби проковтнули кійка… Зґруповане кругом столів, все се крикливе племя чогось гармидирувало, рахувало на пальцях і по троху грало. Тільки від часу до часу, по довгих метикуваннях і радах, старий патріарх з бородою відважував ся, і йшов ризикувати фамілїйним грошем…
І ось тодї, якаб не була партія тверда, блеск жидівських очей звернених на стіл, очей страшних з чорного магниту, примушує тремтїти золоті гроші на скатерти і кінчає тим, що потихеньку неначе шнурочком стягає їх до своєї кишенї. Потім скарги, бійки, проклятя всїх країв, божевільна сварка на всїх мовах, обнажені ножі, прихід жандарів, і грошей нема!..
Ото раз в самий осередок сих сатурналїїв і попав великий Тартарен, котрий прийшов сюди поблукати один вечір, щоб найти тут забутє і мир для свого серця.
Герой блукав самітнїй серед сього натовпу, мріючи про свою Мавританку, коли се раптом спинив ся крик за якимсь грацьким столом, через брязкіт золота прорвали ся два гнївні голоси:
„Я вам кажу що менї бракує двадцять франків, от що, пане!..
— Пане!…
— Але ж… пане!…
— Розумієте, до кого ви говорите, пане!..
— Менї се не цїкаво, пане!
— Я князь Григорій Чорногорський, от що пане!..
При сїм імени, цїлий схвильований Тартарен
