пропхав ся крізь натовп і намагав ся стати в переднїм рядї радий і гордий, що віднайшов свого князя, того чорногорського князя, такого чемного, з котрим він завязав був знайомство на бортї пакебота…
На жаль, сей титул високости, котрий так імпонував доброму тарасконцеви, здаєть ся не зробив жадного вражіння на офіцера стрільцїв, від котрого князь отримав таку образу.
„А!.. так… дуже добре“. Відповів офіцер підсміхаючись: потім звертаючись до галєреї спитав:
„Хто знає Григорія Чорногорського?… нїхто“?
Тартатен ображено зробив крок вперед.
„Вибачайте… я знаю князя“! Сказав він голосом дуже відкритим, з своєю чудовою тарасконською вимовою.
Офіцер стрілків подивив ся йому в очи з хвилю, і здвигнувши плечима, сказав;
„Ну щож! добре… Подїлїть ся собі двадцятьма франками, котрих бракує, та нехай на сїм і кінчить ся“.
Потім він повернув ся спиною і зник серед натовпу“.
Тартарен, спалахнувши хотїв рушити за ним, але князь його утримав:
„Лишіть… я сам з ним росправлюсь“.
І, взявши тарасконця по під руку, він хутко вивів його звідти.
Коли вони опинили ся вже на площі, князь Григорій Чорногорський розчулив ся, протягнув руку до нашого героя, і повторяючи схвильовано його імя, почав тремтячим голосом:
„Пане Барбарен…
— Тартарен“! поправив той боязко.
Тартарен, Барбарен, не важно!..
Між нами тепер… на життє і на смерть!“
І благородний чорногорець потряс йому руку з дикою енерґією…
