великій білій терасї, котра була стелею їхньої хати і панувала над містом. Довкола тисячі инших терас також білих, спокійних під місячним сяйвом рядами спускали ся до самого моря.
Морський вітер розносив бренькіт гітари.
Раптом, немов якийсь букет зоряний, велика, ясна мельодія розсипала ся нїжно в небі, і на мінаретї сусїдньої мечети, показував ся якийсь гарний муєзін, і викреслюючи свою білу тїнь в синїм тлї ночи, співав славу Алаха таким чудовим голосом, що здавало ся наповняв весь круговид.
Зараз же Бая лишала гітару, і її великі очи звернені до муєзіна, здавало ся, впивають ся молитвою до нестями. І доки тягнув ся спів, вона лишала ся там, тримтяча, в екстазї, як свята Тереза Сходу…
Тартарен, цїлий схвильований дивив ся, як вона молила ся і думав в глибинї душі, яка повинна бути дужа і красна релїгія, така як ся, що могла вчиняти подібну безтямність від переповнення вірою.
Тарасконе, закрий своє лице! Твій Тартарен мріє стати ренеґатом.
Одного чудового дня по обіді при блакитнім небі і свіжім морськім вітерку, Сідї Тартрі верхом на своїм мулї повертав ся в самотї з свойого маленького заміського садочку… Широкі плетені торби набиті цітринами і кавунами роспирами широко його ноги, вколисаний рипінєм своїх великих стремен і гайдаючись всїм своїм тїлом під такт тюпаня свого мула, наш зайдиголова проїздив в той спосіб улюблену країну; схрестивши руки на череві і на три чверти приспаний теплом.
