На другий день після сеї траґічної і богатої пригодами ночи, коли наш герой прокинув ся раннїм ранком і переконав ся, що сей князь справдї втїк, зник без вороття; коли він почув себе самітним біля сеї білої могили, зрадженим, обкраденим і покинутим серед дикої Альжериї, з верблюдом, у котрого порожнїй горб, і з скількома монетами в кишенї, єдиним і всеньким засобом життя, тодї перший раз в життю на Тарасконця напав сумнїв. Він не вірив в Черногорію, перестав вірить в дружбу, не вірив в славу і, навіть, у левів; і великий чоловік почав гірко ридати. І ось, коли він там сидїв так замислившись на порозї марабута, тримаючи голову обидвома руками, а карабін колїнами під сумним поглядом верблюда, раптом корчі проти нього розсунули ся і остовпілий Тартарен побачив на десять кроків перед собою величезного лева, котрий просто йшов до нього, високо піднявши голову і так страшно зарикав, що затрусили ся стїни марабута зо всею мішурою, що висїла на нїм і навіть з капцями святого в нїші.
Оден тільки Тарасконець не затрусив ся… „На рештї!“, скрикнув він, приставляючи рушницю до плеча. Бах, бах, пафт, пафт! І кінець. Лев отримав в голову дві розривні кулї.
Цїлу минуту на роспаленім тлї африканського неба стояв страшний фейерверк з розірваного мозку, кровяної пари і розметаної рудої шерсти. Потім все се осїло ся і Тартарен побачив… двох здоровенних неґрів, дуже розлючених, котрі бігли просто на нього з піднятими кіями. Два негра з Міліанаху!
О, горе! Се був приручений лев, бідний
