слїпець з манастиря Магомеда, якого повалили тарасконські кулї.
На Магомета, Тартарен і тепер щасливо вискочив. Скажені від фанатичної лютости, два неґри поводатори напевне посїкли б його на мотлох, як би Бог християнський не послав йому на поміч ангела хранителя, польового сторожа Орлеанвільської громади, котрий йшов собі маленькою стежкою з своєю саблею в руках.
Вигляд мунїціпального кепі зразу ж заспокоїв гнїв неґрів. Тихо, але величаво, чоловік з урядовою бляхою списав протокол, велїв скласти на верблюда те, що лишило ся від лева, велїв йти за собою і оскарженому і позивальникам, і попростував до Орлеанвіля, де все склав в громадській канцелярії.
Се була довга і страшна тяганина. По за Альжерією диких племен, котрі він обїхав, Тартарен з Тараскону мусїв познайомити ся тодї з другою Альжерією не меньш смішною і страшною, Альжерією містечковою, з її судами і адвокатами.
Він пізнав там двуличний суд, котрий наберає своїх переконань в заднїх кімнатах каварень, пізнав циганерію судейських людей, спинки крісел яких просмердїли ся горілкою, білї краватки поплямлені підробленим шампаном, він пізнав усїх тих писарчуків, адвокатів, справоздавцїв, всю ту сарану гербового паперу, голодну і пожерливу, що обїдає нещасного хлїбороба нїби кукурузяне поле листочок за листочком (правдива сарана)… до самісеньких халяв і пускає його, здерши останню сорочку.
В сїй справі передо всїм дїло йшло об тім, чи забито лева на території цівільній чи військовій. В першім випадку справу повинен розглядати трібунал комерційний, в другім, Тартарен підлягав військовій радї, і при сїм слові: „військова
