„В Тарасконї!.. Скрикнув Тартарен зараз же просїявши“. „Так от чому він знав тільки одну частину міста…
— Авжеж без сумнїву Тараскон бачив він з центральної тюрми…
Ах, бідний мій пане Тартарене, треба добре роскривати очи в сїй дїявольській країнї, бо без того вас можуть спіткати речи не дуже приємні. Також наприклад ваша історія з моеціном…
— Яка історія? який моецін?
— От туди к чорту!.. Та же ж той моецін що мешкає просто вас, і залицяв ся до Баї…
Акбар росповідав цїлу ту справу на другий день, і цїлий Альжер щей теперечки смієть ся… Тай митець же сей моецін, котрий зі своєї вежі, співаючи свої піснї, під вашим носом залицяв ся до дївчини, і призначав їй рандеву прикликаючи імя Алаха…
— Але ж не вже в сїй країнї усї падлюки?.. промурчав нещасний Тарасконець. Барбасу зробив фільософський жест.
„Мій коханий, ви знаєте, се країна нова… В сїм вся справа! як би ви повірили менї, ви б тодї дуже хутко вернули ся до Тараскону.
— Вернути ся… се легко сказати…
— А гроші?.. Ви не знаєте, як мене обдерли там в пустинї?
— То пусте!“ сказав капітан сміючись… „Зуав відпливає завтра, і коли ви хочете, я заберу вас і одвезу на батьківщину. Згожуєте ся, товаришу?.. Ну в такім разї добре. І вам лишаєть ся тільки одно: тут лишило ся скільки пляшок шампана, і половина крустади…
Присажуйте ся сюди, і ударте об землю лихом…
Після хвилини вагань, котрих вимагала його повага, Тарасконець відважко згодив ся.
