її блискучі укріплення. Попід мурами залягли ворожі лави; в той час, як ми йшли вкриті бронзою й залізом, вони сяяли золотом і коштовним камінням, їхні червоні й блакитні корогви лопотіли на вітрі і блискавки спалахували на вістрях їхніх списів. Скоро між двома арміями лишилася тільки узенька смуга різної землі; перед нею здрігнулися найсміливіші душі, зворушені думкою, що тут, у крівавому бої, мусить знайти собі речинець доля всесвіту.
— Анголи, як ви знаєте, безсмертні. Але коли бронза, залізо, діямантове вістря списа або ж огненна шабля роскраюють їм їхнє тендітне тіло, вони відчувають біль значно гостріший, ніж можуть собі уявити люде; тіло анголів дуже складне, і коли тільки їм, бува, поруйнують якийсь істотний орган, вони падають непритомні, повільно роскладуються в первісну туманність і так плавають без чуття протягом довгих віків по холодних етерних пустелях. Коли ж їм знову вертається розум і форма, вони не можуть згадати свого минулого життя. Отже, цілком зрозуміло, що анголи бояться страждання, що й найсміливіших із них трівожить думка про втрату світу та любих спогадів. Коли б було инакше, ангольський рід не тямив би ні краси боротьби, ні слави саможертви: ті, хто бився на небі перед початком часу чи за, чи проти Бога Сил, мали б не бої, а лицемірство, і я не міг би сказати вам, діти, зі справжніми гордощами: «І я був там».
— Люцифер подав знак бою і роспочав його перший. Ми сунули на ворога, надіючись захопити святу фортецю з першого ж пориву. Але салдати
