так, як того вимагає звичка або звичай. Та зрештою шляхи шукання правди, — чи то в християн, чи в поган, чи в людей активних, чи бездіяльних, — все це — тільки шукання власного заспокоєння та «неможливого щастя», як відповідає Анатоль Франс устами того-ж Нікія Пафнутієві, коли останній намагається навернути епікурейця до християнства… «Коли я порівнюю своє життя до твого, то не скажу, яке з них стоїть вище саме в собі. Я маю зараз узяти купелю… потім з'їм крильце фазького бажанта, далі перечитаю сотий раз якусь Апулеєву байку чи Порфіріїв трактат. А ти дістанешся своєї келії і навколішках, мов покірний верблюд, ремиґатимеш якісь чарівні формули, вже жвакані й пережвакані, а ввечері ковтнеш корінці без олії. Гаразд, мій любий! Хоч наші вчинки так різняться зовні, але коримося ми обидва одному чуттю, єдиному рушієві людських дій; ми обидва шукаємо насолоди і ставимо собі одну мету: щастя, неможливе щастя».
Отже Таїс і Пафнутій, Евкріт і Нікій, Тімокл і Луцій Котта — вони люди настільки-ж IV-го, як і XIX-го століття, бо й останні, як і перші, однаково шукають того-ж таки неможливого щастя.
Видима річ, що саме це хоче сказати автор, перетворюючи, таким чином, історичне та психологічне оповідання на фабулу для вияву сучасної ідеології. Зокрема для Нікія ми здибуємо численні паралелі у сучасних західніх письменників (О. Уайльд, Вільє де-Ліль Адан, Гюїсманс). З цього погляду Анатоль Франс іде за Флоберовим прикладом. Не дурно-ж Пафнутій є учень Флоберового св. Антонія, місце дїї обох творів — те саме, обидва самотники підпадають під однакові спокуси, і різні філософські системи, що в Флобера з'являються тільки як спокуса ана-
