теми, що їх склали мудреці, це тільки казки, щоб тішити вічне дитинство людей» (Нікій).
Таїс ще перед зустріччю з Пафнутієм мала «страх, віру та любов», і саме вони дали їй те заспокоєння, якого не мала вона, коли нехтувала ними була. Св. Антоній, Палемон та Павло Простий — теж такі як і Таїс: лагідні, бездумні, безсумнівні та вільні від жадної пристрасти; і саме вдача їхня дає їм заспокоєння, бо «є велика відрада бути малим та покірним», — каже Франс. Вони всі «спаслись» би і по-за християнством, бо така їхня вдача, бо пристрасть не панує над ними. А от Пафнутій, християнин, самотник і праведник, той все-таки загинув, бо гордощі, сласність та сумнів посідали його та спалили йому душу. «Думко, куди ти мене завела», — волає він, і ця думка турбувала-б його спокій навіть і по-за християнством.
Бо поруч християн жили й инші люди, що теж шукали собі заспокоєння й знаходили його, кожен відповідно до своєї вдачі. Такий Тімокл, що, відмовившись від усіх життьових зтіх та страждань, знайшов спокій у нерухомості та байдужості. «Люди страждають, — сказав він собі, — бо вони не мають того, що здається їм добрим, або, маючи те, бояться його позбутись, або ще тому, що терплять те, що здається їм лихим. Коли знищити всі ці забобони, то й усі болі зникнуть». Такий стоїк Евкріт, що твердо вірить у неминучість виконувати обов'язки, вірить у чесноту, і свою віру доводить смертю. Такий римлянин Луцій Котта, який гадає, що «людина народжується, щоб діяти, і бездіяльність є невибачний злочин, бо то — на шкоду державі»; служити державі є для нього найвищий обов'язок і щастя. Такий, нарешті, епікуреєць Нікій, що вважає добро та зло тільки за гадки; мудрець, за Нікієм, повинен діяти
