побожности, що доходить навіть до припущення чудес. Іронія ламає, розуміється, основну лінію, яку витримано в біографії Таїс, де виявлено все життя анахоретів за тогочасною психологією та тогочасним побутом, — але вона є постійний Франсів супутник. Безперечна іронія відчувається в Франсових словах, коли він порівнює болячки на тілі самітників з пророчими квітками[1]. Або коли він пише, що Пафнутій ще за юнацьких років був закоханий в Таїс, але несміливість та брак грошей (батьки пильнували, щоб він не робив великих витрат) стали йому на перешкоді до гріха: «То бог із ласки своєї, — побожно пояснює автор, — обрав цих двох способів, щоб порятувати його од великого злочину». А коли Франс описує, як лев копає ями тим ченцям, що їм настав час помирати, або те, як Пафнутій навертає до віри Христової самого сфінкса єгипетського, — то читач знає вже, що має справу з тим самим письменником, що примусить згодом св. Маеля навернути до християнства пінгвінів, а ведмедів — побожно слугувати святим («Острів пінгвінів»).
Отже «Таїс» не є роман християнський, але не є він і антихристиянський твір. «Не всі люди спасаються однаково», — каже одна з дієвих осіб у «Таїс», і Анатоль Франс подає в романі всю різноту шляхів інтелектуального заспокоєння, заховуючи їх під символами християнського та иншого заспокоєння. Поруч християнських анахоретів він виводить поганських філософів, не меншої від самітників моральної сили; та властиво й не від системи світогляду, а від особистої вдачі залежить саме «спасіння».«Сис-
- ↑ Анахорети вважали… що для тіла немає кращих оздоб за болячки і рани. Так справджувалися слова пророка, що мовив «Пустиня вкриється квітками».
