зіпсуття й смерти, — роззявив свою пащеку, як домовину. Моя Таїс, ти їх бачила, цих огидних слимаків, що плазували до тебе й бруднили тебе своїм липучим потом; ти їх бачила, це бидло, що спало під ногами рабів; ти їх бачила, цих тварюк, що злягались на килимі, загидженому власною блювотою; ти бачила його, шаленого діда, що пролив свою кров, паскуднішу за вино, розлите на бенкеті, та кинувся просто з оргії назустріч несподіваному Христу. Слава богу! Ти бачила помилки й спізнала гидоту їх! Таїс, Таїс, Таїс, пригадай безглуздя цих філософів та скажи, що ти хочеш божеволіти з ними! Пригадай погляди, рухи та регіт їхніх гідних подруг, тих двох хітливих і злібних мавп, та скажи, що ти хочеш бути на них подібна!
Таїс зідхнула; її серце було збурене проти гидот цієї ночи, вона відчувала байдужість та брутальність чоловіків, злобу жінок і тягарі років.
— Я смертельно притомлена, мій отче! Де знайти спочинку? Я почуваю, що чоло мені палає, голова порожня, а руки такі знесилені, що мені не стало-б снаги схопити щастя, хоч до нього треба було-б простягти тільки руку…
Пафнутій ласкаво дивився на неї:
— Бадьорись, сестро моя: година спочинку надходить тобі, біла та чиста, як пара, що знимається перед нами з-над садів та води.
Вони підходили до Таїсиного будинку і бачили вже по-над мурами, як на верховіттях платанів та шпиґинарових дерев, що оточували грот німф, тремтіла роса в подихах ранку. Перед ними був пустинний громадський майдан, оточений обітними пам'ятниками та статуями, що мав по краях мармурові лави, улаштовані амфітеатром і підтримувані химерами[1].
- ↑ Химера — казкове страхіття з півлев'ячим, півкозячим тілом і драконовим хвостом, що кидало полум'я з рота.
