Пафнутій кінчав свою перемогу:
— Певно, я поведу тебе туди, і там я замкну тебе до келії, де ти оплакуватимеш свої гріхи, бо не личить тобі бути між Альбіниними доньками, доки ти не змиєш із себе болота. Я запечатаю твої двері, і ти, щаслива полонянка, чекатимеш у сльозах, поки сам Ісус, на знак прощення, зломить печать, що я накладу. Будь певна, він прийде, Таїс, і яке тремтіння схвилює всю твою душу, коли ти відчуєш сяйливі пучки, що ляжуть тобі на очі, щоб витерти сльози!
Таїс сказала ще раз:
— Веди мене, мій отче, до Альбіниної господи.
Радість затопила Пафнутієві серце, і він, оглянувшись навкруги, майже без страху закуштував утіхи від споглядання створених річей; його очі приємно купалися в божому світлі, а невідомі подихи пестили йому чоло. Раптом, пізнавши в одному з кутків громадського майдану маленьку дверину, що вела до Таїсиного будинку, та гадаючи, що чудові дерева, що на верховіття їх він любувався, отінюють перелюбчині сади, він в уяві побачив нечистоти, що забруднили там повітря, таке легке та чисте сьогодні, і душа йому так спустошилась, що гірка сльозина бризнула з його очей.
— Таїс, — сказав він, — ми побіжимо, не обертаючись. Та ми не лишимо позад себе приладів, що були свідками та співучасниками твоїх минулих злочинів, — ті густі завіси, ліжка, килими, урни з пахощами та лямпи, що кричать про твоє безчестя. Чи ти хочеш, щоб демони, що володіють цими злочинними меблями, оживили їх та гнали за тобою до пустині? Бо тому правда, що бачили, як ганебні столи та безчесні ліжка, ставши диявольським знаряддям, рухались, розмовляли, стукотіли по підлозі та перетинали повітря. Хай згине все, що бачило твій сором! Квапся,
