манастирі. Ті, хто побачить його, прихилять своє серце до бога, бо кохання з природи своєї підносить до небесних думок.
Садівник, гадаючи, що маленького Ероса вже врятовано, посміхався до нього, як до дитини, та Пафнутій вирвав бога йому з рук і шпурнув у полум'я, гукнувши:
— Годі, що Нікій до нього торкався, щоб він ширив отруту!
Потім, хапаючи сам в оберемок блискучі сукні, пурпурові кереї, золоті черевики, гребінці, щітки, свічада, лямпи, теорби та ліри, — він шпурляв їх на огнище, пишніше за Сарданапалове[1], а раби, сп'янівши з радощів нищення, скакали навкруги, виючи під дощем попелу та іскор.
Сусіди, розбуркані галасом, один по одному відчиняли вікна й роздивлялись, протираючи очі, звідки валує стільки диму. Потім вони, аби-як одягшись, виходили на майдан і підходили до вогнища.
«Що воно за знак?» — думали вони.
Серед них були купці, що Таїс у них звичайно купувала пахощі та матерію, і вони стурбовано витягалі свої жовті, сухі голови, силкуючись хоч будь-що зрозуміти. Молоді гультяї у хвилястих туніках, з вінками на голові, що, повертаючись з вечері, проходили поуз з рабами попереду, спинилися й почали голосно кричати. Юрба цікавих, більшаючи раз-у-раз, незабаром дізналась, що Таїс під впливом антінойського абата палить своє багатство, а потім збирається до манастиря.
Купці міркували:
— Таїс покидає місто; ми їй уже нічого не продаватимем; про це навіть подумати страшно. Чим ми станемо без неї? Цей чернець відібрав їй тяму. Він нас руйнує. Чом йому дозволено це робити? Навіщо
- ↑ Сарданапал — легендарний асірійський цар, що жив ніби у великих розкошах та розпусті й був останнім нащадком теж казкової асірійської цариці Семіраміди. Коли мідяни напали на столицю Асірії — Ніневію, Сарданапал, щоб живим ворогам не датись, сказав спорудити величезне огнище (воно горіло аж два тижні) з свого добра та й сам на нього з жінками своїми кинувся.
