живилось двісті бідаків, а її коханці, коли йшли від неї задовольнені, то кидали нам жмені срібняків.
Злодії, що розвіялися серед юрби, оглушливо кричали й штовхали своїх сусід, щоб збільшити розгардіяш та, користуючись з нього, потягти якусь коштівність.
Тільки старий Тадей, що продавав мілетську вовну та тарентський льон, і Таїс була винна йому багато грошей, був спокійний і мовчав серед галасу. Нашорошивши вуха та скоса поглядаючи, він гладив свою цапину бороду і, здавалось, замислився. Потім він підійшов до молодого Керона, сіпнув його за рукав і тихо промовив:
— Таїсин коханче, прекрасний господарю, покажи себе і не дозволь, щоб якийсь чернець її в тебе відняв.
— Присягаюсь Полуксом[1] і його сестрою, він цього не зробить! — гукнув Керон. — Я поговорю зараз із Таїс і, не хвалючись, гадаю, що вона послухає мене краще, ніж цього лапіта[2], замазуреного сажею. Дорогу! Дорогу, мерзотники!
І, штовхаючи кулаками чоловіків, перекидаючи старих жінок, придушуючи ногами дітей, він дістався Таїс і відтяг її на бік.
— Красуне, — мовив він, — подивись на мене, пригадай та скажи, чи справді ти відмовляєшся від кохання?
Але Пафнутій кинувся посеред них.
— Нечестивче! — гукнув він. — Бійся померти, коли до неї торкнешся: вона священна, вона належить богові.
— Іди геть, кенокефале! — відповів розлючений юнак. — Дай мені поговорити з моєю подругою, а то я потягну за бороду твій соромицький кістяк у вогонь і засмажу його там, як ковбасу.
