— Тому правда, Нікію, — відповіла Таїс, — я притомилася, живучи з людьми, такими смішливими, напахченими, доброзичливими та егоїстичними, як ти. Мене виснажило те, що я знаю. І я йду шукати невідоме. Я спізнала, що радість не була радістю, а ось ця людина вчить мене, що лихо є справжня радість. Я йому вірю, бо він посідає правду.
— А я, душе моя, — відповів Нікій, — посідаю правди. Він має тільки одну, а я їх маю усі. Я багатший за нього, хоч, по-правді, не став із того ні гордовитішим, ні щасливіший.
Та побачивши, що чернець кидає на нього вогняні погляди, він додав:
— Любий Пафнутію, не думай, що я вважаю тебе за надто смішного чи безглуздого. І коли я порівнюю своє життя до твого, то не скажу, яке з них стоїть вище саме в собі. Я маю зараз узяти купелю, що наготують мені Кробіла й Міртала, потім з'їм крильце фазького[1] бажанта, далі перечитаю сотий раз якусь Апулеєву[2] байку чи Порфірів трактат. А ти дістанешся своєї келії і навколішках, мов покірний верблюд, ремиґатимеш якісь чарівні формули, вже жвакані й пережвакані, а ввечері ковтнеш корінці без олії. Гаразд, мій любий! Хоч наші вчинки так різняться зовні, але коримося ми обидва одному чуттю, єдиному рушієві людських дій; ми обидва шукаємо насолоди і ставимо собі спільну мету: щастя, неможливе щастя! Тому я зробив-би несправедливо, мій любий, засудивши тебе, коли себе виправдую.
А ти, моя Таїс, іди й радій, будь щасливіша, якщо можна, в повстримності та суворості, ніж була в пишнотах та втіхах. Коли гаразд розміркувати, я гадаю, що тобі треба заздрити. Бо Пафнутій і я, за все своє існування, скоряючись своїй вдачі, шукали тільки однієї відміни задоволення, ти-ж, моя
