люба Таїс, маєш закуштувати в житті протилежних насолод, а це небагатьом дано спізнати. Справді, я бажав-би бути на годину таким святим, як наш любий Пафнутій. Але це мені не дозволено. Прощай-же, Таїс! Іди, куди ведуть тебе могутні таємниці твоєї вдачі і долі. Іди й понеси в далечінь Нікієві побажання. Я свідомий їхньої марности; та чи можу-ж я дати більше, ніж марні жалі та порожні побажання за ті втішні омани, що огортали мене колись у твоїх обіймах і що від них мені лишається тільки тінь? Прощай, моя добродійко! Прощай доброто, що себе не усвідомлює, таємнича чесното, сласното чоловіків! Прощай, найчудовіший з образів, що природа будь-коли кидала з невідомою метою в цей облудний світ.
Як він промовляв, темний гнів оповивав ченцеві серце й вибухнув прокльонами:
— Іди геть, проклятий! Я тебе зневажаю і ненавижу! Іди геть, сину пекла, тисячу разів лихіший за тих нещасних сліпців, що допіру кидали в мене, лаючись, каміння. Вони не знали, що творили, і ласка божа, що я благаю її на них, колись спаде їм на серця. Але ти, ненависний Нікію, ти — зрадницька отрута, жорстока трутизна. Твій подих сіє розпач і смерть. Одна твоя посмішка має в собі більше блюзнірства, ніж виходить їх цілим віком із димучих уст сатани. Геть, проклятий!
Нікій ніжно дивився на нього.
— Прощай, мій брате, — сказав він йому, — хай-же збережеш ти до кінця свою віру, ненависть та любов! Прощай, Таїс, надарма ти забудеш мене, бо я збережу спогад про тебе.
І, лишаючи їх, він задумано посунув крученими вулицями, що оточують великий олександрійський некрополь[1], і де живуть кладовищенські гончарі.
- ↑ Некрополь — кладовище («місто мертвих»).
