В їхніх крамницях було повно глиняних помащених ясними фарбами фігурок, що вони являли собою богів, богинь, артистів, жінок, маленьких криластих геніїв, і що їх звичайно клали мерцям у труну. Нікій гадав, що, може бути, один із цих легеньких ідолів, що він бачить там на власні очі, буде за супутника його вічного сну, і йому здалося, що маленький Ерос у підкоченій туніці сміється там глузливим сміхом. Думка про власний похорон, що він уявляв загодя, була йому важка. Щоб зарадити своєму сумові, він ужив філософії і збудував таке міркування:
— Певно, що час не має реальности. Це є глибока омана нашого розуму. А коли час не існує, то як може він принести мені смерть?.. Та хіба це значить, що я житиму вічно? Ні, але з цього я роблю висновок, що моя смерть уже є, була завсіди й буде вічно. Я ще не відчуваю її, але вона вже існує, і я не повинен її боятися, бо було-б божевіллям жахатися приходу того, що вже сталося. Вона існує, як остання сторінка книжки, що я читаю і ще не скінчив.
Це міркування осідало його весь час, як він ішов; душа його була похмура, коли, прийшовши до порогу свого будинку, він почув веселий сміх Кробіли та Міртали, що гуляли в м'яча, його чекаючи.
Пафнутій і Таїс вийшли з міста крізь браму Місяця й подалися морським надбережжям.
— Жінко, — казав чернець, — все це велике синє море не здолає змити з тебе бруд.
Він казав їй з гнівом і зневагою:
— Ганебніше за суку й свиню ти віддавала поганам і невірним своє тіло, що вічний його створив, щоб зробити собі дарохранильницю, і твоє нечестя таке велике, що тепер, коли ти дізналася правди, ти не
