письменницьку очеретину. Але ти, мій брате, посідаєш знання літер, і треба за це подякувати богові, бо ніщо так не дивує, як гарне писання. Праця переписувача й читця є великі засоби проти поганих думок. Брате Пафнутію, чи не виклав-би ти на письмі науку Павла та Антонія, наших отців? Потроху ти знову здобув-би в цих побожних працях мир на душу та чуття; самітність знову стала-б тобі люба, і незабаром ти був-би здатен знову взятися до аскетичних управ, що ти провадив був, поки їх не урвала подорож. Але не треба сподіватись великого добра від надмірного каяття. Наш пан-отець Антоній, коли жив між нас, звичайно казав: «Від зайвого посту виникає кволість, а кволість породжує байдужість. Є ченці, що руйнують своє тіло надто довгою повстримністю. Про них можна казати, що вони встромляють собі в груди кинджала і підпадають, знесилені, демонові під владу». Так казала свята людина Антоній; я тільки неук, але, з божої ласки, я запам'ятав мову нашого панотця.
Пафнутій подякував Палемонові й обіцяв обмислити його раду. Вийшовши за очеретяний тин, що оточував садок, він оглянувся й побачив доброго садівника, що поливав свою салату, а голубка хиталась йому на зігнутій спині. Коли він побачив це, його охопило бажання ридати. Коли він увійшов до своєї келії, то побачив там чудернацьке кишіння. Здавалось, скажений вихор кублив там пісок, і він пізнав, що то були міріяди маленьких шакалів.
Тієї ночи він побачив увісні високу кам'яну колону, вивершену людською постаттю, і почув голос, що казав:
— Зійди на цю колону!
Прокинувшись, він був певен, що сон йому надіслано з неба; він зібрав своїх учнів і сказав їм:
