— Мої кохані сини, я покидаю вас і піду туди, куди посилає мене бог. Поки мене не буде, коріться Флавіянові, як мені самому, та піклуйтеся про нашого брата Павла. Благословення на вас! Прощайте.
Він пішов геть, а вони лежали ниць на землі, і коли вони підвели голову, то побачили його високу чорну постать уже аж на обрію пісків.
Він ішов день і ніч, поки дістався руїн храму, що збудували колись ідоляни, де він був ночував між скорпіонів та сирен підчас своєї чудесної подорожи. Мури, вкриті магічними знаками, ще тримались. Величезне кам'яне склепіння ще лежало на тридцятьох велетенських стовбах, що кінчались людськими головами або квітками лотосу. Тільки в глибу храма одна з колон позбулася своєї давньої ваги і височіла вільна. Вона мала за капітель[1] сміючу жіночу голову з довгастими очима, круглими щоками та коров'ячими рогами на чолі.
Пафнутій, побачивши її, пізнав колону, показану йому ввісні, і він на око зміряв її височінь за тридцять два лікті. Він удався до сусіднього села і казав там зробити таку заввишки драбину; коли її приставлено до колони, він зліз по ній, схилився навколішки на капітелі та промовив до бога:
— Ось мешкання, мій боже, що ти мені обрав. Хай-же здолатиму я, з твоєї ласки, лишитися тут до смерти.
Він не взяв з собою жадної харчи, покладавшись на божественне провидіння та гадаючи, що милосердні селяни дадуть йому чим існувати. І справді, назавтра, о дев'ятій годині, прийшли жінки з дітьми, несучи хліб, дактилі та свіжої води, і хлопчиська знесли все це на верхівлю колони.
Капітель не був такий широкий, щоб чернець міг там витягнутись на ввесь зріст; тому він спав,
- ↑ Капітель — орнаментовий виступ на верхівлі колони.
