ніч укриває землю. Я являю собою всесвіт поганих думок.
Він казав так, бо в ньому було бажання жінки.
На сьомий місяць з Олександрії, Бубаста[1] та Саїсу[2] прийшли неплідні жінки, що сподівались мати дітей за допомогою святої людини; вони терлись об камінь колони своїми яловими черевами. Потяглася безкрайність повозок і мар, що спинялись, штовхались і тислись коло божої людини. З них вилазили хворі, страшні на взір. Матері простягали до Пафнутія своїх хлопчаків із покрученими членами, перекошеними очима, з піною коло рота та хрипучим голосом. Він накладав на них руки. Підходили сліпці, витягши руки, та безбач підводили до нього свої обличчя з двома скривавленими дірками. Паралітики показували йому тяжку нерухомість, смертельну худобу та гидке понівечіння своїх членів; кульгаві показували йому свої криві ноги; жінки, слабі на пістряк, хапались обома руками за груди й одкривали перед ним перса, що їх жер невидимий яструб. Коли жінки, хворі на водянку, ставали на землю, здавалось, що з повозки повилазили бурдюки. Він благословляв їх. Нубійці, поражені слоновою проказою, сунулись важкою ходою і дивились на нього плакучими очима з бездушного обличчя. Він благословляв їх хрестом. До нього принесли на марах молоду дівчину з Афродітополісу[3], яка після кривавої блювоти спала вже три дні. Вона здавалась воскова, і батьки, маючи її за мертву, поклали їй на груди пальмову галузь. Пафнутій помолився, і дівчина підвела голову та розплющила очі.
Нарід оповіщав скрізь про чудеса, що вдіяв святий, і страдники, поражені хоробою, що греки звуть її божественною, збігались з усіх країв Єгипту незліченними юрбами. Коли вони бачили стовб, їх охоплювали корчі; вони падали на землю, вигинались
