куріла, гула, галасувала, гуркотіла. Прокльони верблюдників, що гамсилили свої тварини, вигуки торгівців, що продавали амулети проти прокази та наврочення, голосіння ченців, що співали віршів із св. письма, вереск жінок, що падали в захваті пророкування, зойки жебраків, що виводили старовинних гаремних пісень, мекіт баранів, рев ослів, гукання моряків на запізнілих пасажирів, — весь цей заплутаний гармидер єднався в оглушливий гук, що над ним лунали проразливі голоси голих негрят, що, сновигаючи всюди, пропонували свіжих дактилів.
І всі ці різноманітні істоти душились під білим небом у загусклому повітрі, обтяженому жіночими пахощами, духом негрів, чадом печені та парами гуми, що прочанки купували в пастухів і палили перед святим.
Коли заходила ніч, скрізь запалювались огні, смолоскипи та лихтарі, і все ставало червоними тінями та чорними обрисами. Стоючи серед кола слухачів, що сиділи накарачках, дід, якому обличчя освітлював димучий каганець, розповідав, як колись Бітю заворожив собі серце, вирвав його з грудей, поклав у акацію, а потім і сам повернувся на дерево. Він робив руками широкі рухи, що його тінь їх віддавала з чудними відмінами, а зачаровані слухачі гукали від захоплення. По шинках питці, лежучи на канапах, запитували пива та вина. Танцюристки з підмальованими очима й голими животами вдавали перед ними релігійних та пожадливих сцен. Побіч юнаки гуляли в кості, а старі ганялись у темряві за повіями. І над всім цим хвилюванням самітно стояла незмінна колона, голова з коров'ячими рогами дивидась у темряву, а над нею Пафнутій пильнував між небом і землею. Ось над Нілом сходить місяць, мов голе плече богині. Горби струмлять світло та блакить,
