і Пафнутієві мариться, що Таїсине тіло лисніє в мерехтінні води між шафірами ночи.
Точилися дні, а святий сидів на стовбі. Коли настала дощовита пора, небесна вода, пройшовши крізь щілини в покрівлі, заливала йому тіло, його зачучверілі члени ставали нездатні до руху. Його спалена сонцем і почервоніла від роси шкіра репалась; широкі рани роз'їдали йому руки й ноги. Але бажання Таїс нишком жерло його, і він гукав:
— Цього ще замало, могутній боже! Ще спокус! Ще нечистих думок! Ще потворних бажаннів! Господи, зроби, щоб крізь мене пройшла вся людська сласність, і щоб я спокутав її до кінця. Хоч і брехня ота байка про арабську суку, що ніби взяла на себе гріхи світу, як я чув від декого з поган, та вона має в собі приховану рацію, що дійсности її я допіру дізнався. Бо тому правда, що мерзоти народу входять святому в душу й зникають там, як у колодязі. Отже, душі праведників забруджені такою розпустою, якої ніколи не знає грішникова душа. Тому я славлю тебе, мій боже, за те, що ти зробив з мене ринву на всесвітній бруд.
Аж ось великий лемент повстав у святому місті і піднісся аскетові аж до вух: дуже висока особа, один із найвидатніших людей, префект олександрійської флоти, Луцій Аврелій Котта, має прибути, він уже їде, він вже близько!
Новина була правдива. Старий Котта, виїхавши оглянути канали й навігацію по Нілу, не раз висловлював своє бажання побачити стовбника й нове місто, назване Стілополісом[1]. Одного ранку стілополітяни побачили, що вся річка вкрилась парусами. На облавку позолоченої й заквітчаної пурпуром галери з'явився Котта, на чолі своєї флотилії. Він висів на беріг
- ↑ Стілополіс — місто стовба.
