У всіх словах його була непомильна мудрість.
Старим він казав:
— Апостол бачив круг божого престолу двадцять чотирьох старих, що сиділи в білих одежах, з вінками на голові.
Юнакам він казав:
— Будьте веселі; облиште сум щасливцям цього світу.
Так сіяв він навкруги розраду, проходивши фронтом свого синов'його війська. Побачивши, що він підходить, Пафнутій упав навколішки, погноблений страхом і надією:
— Отче мій, отче мій, — кричав він у нудьзі, — отче мій! Прийди мені на допомогу, бо я гину. Я дав богові Таїсину душу, я жив на верхівлі колони і в домовині на кладовищі. Моє чоло від безнастанного моління замозолилось, як верблюдяче коліно. А бог, проте, покинув мене. Благослови мене, мій отче, і я спасен. Побризкай мене ісопом і я, обмитий, заяснію, як сніг.
Антоній нічого не відповів. Він оглядав антінойських ченців очима, що блиску їх ніхто не міг витримати. Спинивши свій погляд на Павлі, прозваному Простим, він довго дивився на нього, а тоді зробив йому знака підійти. Всі здивувались, що святий звернувся до людини, позбавленої розуму, але Антоній сказав:
— Бог дав йому більше ласки, ніж кому з вас. Підведи очі, мій сину Павло, і скажи, що ти бачиш на небі.
Павло Простий підвів очі; його обличчя засяяло і язик розв'язався.
— Я бачу на небі, — промовив він, — ліжко, прибране шатами з пурпура та золота. Навколо троє отроковиць невсипуче вартують, щоб не приступила
