гих спогадів, що цей великий святий мав їх полишити між людьми.
Пафнутій стояв приголомшений і не бачив, і не чув нічого. Тільки єдині слова заповнили йому вуха: «Таїс помирає!» Така думка ще й разу не спадала йому в голову. Двадцять років він споглядав голову мумії, а ось гадка, що смерть загасить Таїсині очі, розпачливо вразила його.
«Таїс помирає!» Незрозумілі слова! «Таїс помирає!» Який страшний і новий зміст у цьому реченні! «Таїс помирає!» Навіщо-ж тоді сонце, квітки, струмки і все творіння? «Таїс помирає!» Нащо-ж всесвіт? Зненацька він схопився.
— Побачити її, бачити її ще раз!
І він кинувся бігти. Він не знав, ні де він, ні куди йде, але чуття його вело поправно: він простував до Нілу. Зграї парусів укривали високі води річки. Він плигнув на берлину, яку вели нубійці, і там, упавши на чардаку, пожираючи очима простір, він гукав із болю та шаленства:
— Божевільний, божевільний я, що не володів Таїс, коли ще був на те час! Божевіллям було гадати, що на світі є щось, крім неї! О, безглуздя! Я думав про бога, про спасіння своєї душі, про вічне життя, ніби все те щось важить після того, як я бачив Таїс. Як-то я не відчув, що вічність раювання була в одному поцілунку тієї жінки, що без неї життя — прикрий, беззмістовний сон? О, йолопе! ти бачив її, а бажав потойбічного добра. О, боягузе! ти бачив її, а страхався бога. Бог! небо! що це таке? І що можуть дати вони тобі, варте найменшої частки того, що вона мала дати? О, жалюгідний навіжений, ти шукав божественної правди десь, крім Таїсиних уст! Яка рука затуляла тобі очі? Будь проклятий той, що засліпив тебе тоді! Ти міг купити ціною прокляття хвилину її кохання,
