садок, дикі звірі лизали йому руки, й дияволи його не турбували.
— Благословен бог, мій брате Пафнутію, — мовив він, опершись на лопату.
— Благословен бог, — відповів Пафнутій, — хай-же мир буде на мого брата.
— Хай і на тебе буде мир, брате Пафнутію, — відмовив чернець Палемон і обтер ручицею лопати піт із свого чола.
— Брате Палемоне, наші розмови повинні мати за єдину мету славу того, хто обіцяв бути серед зібраних в ім'я його. Тим-то я прийшов до тебе обговорити намір, що я замислив на славу господню.
— Хай-же господь благословить твій намір, Пафнутію, як він благословив мою салату. Він що-ранку розсипає росою свою ласку на мій садок, і за його добрість я славлю його в огірках та гарбузах, шо він мені дає. Попрохаймо-ж його, щоб він зберіг нас у мир! Бо безладних чуттів, що каламутять серця, треба боятися над усе. Коли ті чуття нас хвилюють, ми стаємо мов п'яниці; ми блукаємо, без упину хитаючись на всі боки, аж поки не впадемо ганебно додолу. Часом ці пориви кидають нас у розпусні радощі, і той, хто піддається на них, дає змогу дияволові зареготати густим, тварячим реготом у забрудненому повітрі. Ці, плачу гідні, радощі затягують грішника в найрізноманітніші помилки. Але часом таке хвилювання душі та чуттів кидає нас у нечестиву тугу, тисячу разів згубнішу за радощі. Брате Пафнутію, я тільки нещасний грішник; але за свій довгий вік я переконався, що немає ченцеві ворога, гіршого за тугу. Я розумію під цим той чіпкий сум, що огортає душу, мов туманом, та застує їй божественне світло. Ніщо так не шкодить спасінню, і дияволові найутішніше вдмухнути давучий, чорний
