дей, повних зідхань, злітали подихи, мов перші подуви грози. Побачивши це, Пафнутій збентежився до глибочини душі, і він так молився, припавши до землі:
— Будь благословенний ти, правдивий і милосердний боже, що поклав жаль нам у серця, мов ранкову росу на степи! Слава, слава тобі! Захисник свого раба від облудної ніжности, що призводить до хіти, зміцни мене, щоб я любив творіння тільки в тобі, бо все минає, а ти триваєш. Коли я цікавлюся тією жінкою, то тільки тому, що вона — твоє творіння. Навіть янголи схиляються до неї з піклуванням. Хіба вона, о, господи, не подих твій? Не допусти, щоб вона й далі грішила з такою силою громадян та чужинців. Великий жаль повстав до неї мені в серці, її злочини гидкі, й на саму думку про них я так тремчу, що всі волосинки на тілі мені мов наїжачилися з жаху. Та що більше вона злочинна, то більше я повинен її шкодувати. Я плачу, коли згадаю, що дияволи вічно мордуватимуть її.
Міркуючи отак, він побачив маленького шакала, що сидів йому біля ніг. Він дуже на це здивувався, бо двері до келії були замкнені від самого ранку. Тварина, здавалось, зрозумілу абатову думку і, мов той собака, молола хвостом. Пафнутій перехрестився: звір зник. Зрозумівши, що то диявол уперше прохопився до його хатини, він проказав коротеньку молитву, а після знову почав гадати про Таїс.
— Я повинен її врятувати за божою допомогою, — сказав він сам собі.
І він заснув.
На другий день уранці, помолившись, він пішов до святого Палемона, анахорета, що жив поблизу. Той, як і звичайно, мирно, посміхаючись, рився у землі. Палемон був старий; він обробляв маленький
