Вона не приносила додому нічого з свого заробітку і мати поводилась з нею жорстоко. Щоб уникнути биття, вона тікала боса до міського валу та ховалась там разом з ящірками у розколинах між камінням. Там вона заздрісно мріяла про розкішно вбраних жінок, що їх носили на ношах раби.
Одного разу, коли її побили жорстокіш, ніж звичайно, і вона похмуро й нерухомо сиділа біля дверей, проти неї спинилася стара жінка, мовчки дивилась на неї з хвилину, а потім гукнула:
— О чудова квітко, вродлива дитино! Щасливий батько, що породив тебе, і мати, що дала тебе світові!
Таїс мовчала, потупивши очі. Її повіки були червоні, і видко було, що вона плакала.
— Моя біла фіялочко, — провадила стара, — хіба твоя мати не щаслива, вигодувавши таку маленьку богиню, як ти, і хіба не радіє в глибочіні серця твій батько, дивлючись на тебе?
Тоді дитина промовила, ніби сама собі:
— Мій батько — бурдюк, налитий вином, а мати моя — жадібна п'явка.
Стара озирнулась навкруги, чи не бачить хто. Тоді ласкаво промовила:
— Ніжний квітучий яцинте, чудове сяєво, ходім зі мною, і ти житимеш, танцюючи і сміючись. Я годуватиму тебе медовниками, а мій син, мій власний син, кохатиме тебе, як свої очі. Він уродливий, мій син, він молодий, на підборідді в нього тільки легенький пушок; його шкіра ніжна і весь він мов молоденьке акарнанське[1] порося, як то кажуть.
Таїс відповіла:
— Я залюбки піду з тобою.
Вона підвелась і пішла з міста.
- ↑ Акарнанія — крайня західня частина давньої Елади.
