Там вона побачила великий натовп жінок, дітей і старих навколішках перед домовиною, прихиленою до стіни. Це була проста кам'яна труна, прикрашена грубо-вирізьбленими виноградними ґронами та гіллям; проте, вона набула великої пошани: її вкривали зелені пальми та червоні троянди. Сила свічок горіла скрізь серед мороку, де дим аравійського курива здавався бганками янгольських одеж і стелив по стінах обриси, подібні на небесні видива. Священики в білих одежах лежали ниць біля підніжжя саркофагу[1]. Гімни, що вони співали разом із натовпом, оповідали про насолоду страждання, і в урочистій скарзі було стільки радости, поєднаної з великим болем, що Таїс, слухаючи їх, відчула разом жагу життя і жах смерти в своїй поновленій істоті.
Коли співи кінчились, вірні підвелися й пішли чергою, щоб поцілувати стінку домовини. Все це були люди прості, звиклі до важкої праці. Вони сунули важким кроком, з нерухомими очима, розтуленими ротами, з виразом щирости на обличчях. Вони по черзі схилялись навколішки перед саркофагом та пригублювались. Жінки підносили на руках маленьких дітей і обережно притискували їх щічками до каменю.
Здивована й збентежена Таїс запитала в диякона, чом вони таке роблять.
— Хіба ти не знаєш, жінко, — відповів їй диякон, — що сьогодні ми святкуємо щасливий спогад про святого Хведора Нубійця, що постраждав за віру за імператора Діоклетіяна[2]. Він жив чеснотливо й помер мучеником, тому ми в білих одежах несемо червоні троянди на його славетну домовину.
Почувши ці слова, Таїс упала навколішки й гірко заплакала. Напівзгаслий спогад про Амеса віджив їй у душі. Мерехтіння свічок, запашність троянд,
