купаючись, свою колишню чистоту? Хто поверне мене на Іордань, що хвилі її котилися-б на тебе й надали-б тобі вічного життя?
Таїс уже не була роздратована.
— Ця людина, — гадала вона, — мовить про вічне життя, і все, що вона каже, здається ніби писаним у талісмані. Напевно, це чарівник, і він знає засобів проти старости й смерти.
І вона поклала віддатися йому.
Вона відійшла на кілька кроків углиб гроту, ніби злякавшись його, а потім сіла край ліжка й чекала, майстерно зібравши туніку на грудях, нерухома, мовчки спустивши вії. Довгі рісниці кидали їй ніжну тінь на щоки. Вся її постава виявляла сором'язливість, її голі ноги тихо хиталися, і вона здавалась дитиною, що мріє на березі річки.
Але Пафнутій дивився на неї і не ворушився. Тремтячі коліна гнулися під ним, язик йому відразу присохнув до рота, а в голові знялася страшна плутанина. Зненацька його погляд затьмарився, і він бачив перед себе тільки густу хмару. Він гадав, що то Ісусова рука лягла йому на очі, щоб заступити від нього цю жінку. Заспокоївшись від цієї допомоги, впевнившись і зміцнівши, він промовив поважно, як личить старому з пустині:
— Коли ти віддаєшся мені, то чи гадаєш ти сховатися від бога?
Вона похитала головою.
— Бог! Хто-ж неволить його завсіди мати око у гроті німф? Хай він іде геть, якщо ми ображаємо його! Але чим ми образили-б його? Він нас створив, тому не повинен ані гніватися, ані дивуватися, коли ми такі, якими він нас зробив, та робимо від натури, яку він нам дав. Надто часто згадують про нього та надають йому думок, яких він ніколи не мав.
