І чи знаєш ти сам, чужинче, його справжнє єство? Хто ти такий, що говориш мені від його?
На це питання чернець, розіпнувши позичену одежу, показав свою волосяницю й промовив:
— Я Пафнутій, антінойський абат, я прийшов із святої пустині. Рука, що вивела Аврама з Халдеї та Лота з Содому, відокремила мене від світу. Я не існую вже для людей. Але твій образ з'явився мені в моєму пісчаному Єрусалимі, і я зрозумів, що ти повна зотління, що в тобі — смерть. І ось я перед тобою, жінко, як перед домовиною, і я гукаю тобі: «Таїс, повстань!»
Вона зблідла від жаху з імени Пафнутія, ченця і абата. З розпущеним волоссям, заломивши руки, у зойках і плачу вона плазувала святому біля ніг.
— Не чини мені лихого! Навіщо ти прийшов? Що ти хочеш від мене? Не чини мені лихого! Я знаю, що святі з пустині гидують жінками, створеними, як і я, щоб подобатись. Я боюсь, що ти зненавидів мене і хочеш мені пошкодити. Іди! Я певна твоєї могутности. Але знай, Пафнутію, що не треба ні зневажати мене, ні ненавидіти. Я ніколи не глузувала з твоєї доброхітної бідности, як то робить багацько людей, з якими я знаюся. Ти й собі не гань мене за багатство. Я багата й здібна до гри. Я обрала собі ту поведінку, що дала мені природа. Мене створено на те, що я роблю. Я родилася, щоб чарувати чоловіків. Не вимовляй-же чарівних слів, що зруйнують мою красу та повернуть мене на соляний стовп. Не лякай мене! Я й так уже надто налякана. Не завдай мені смерти! Я так боюся її.
Він зробив їй знака підвестися й сказав:
— Дитино, утишся. Я не даю тобі ганьби та зневаги. Я прийшов до тебе від того, хто, сівши край колодязя, пив із глечика, що подала йому самаритян-
