ка, та, вечерявши у Симоновій оселі, узяв пахощі від Марії. Я не без гріха, щоб кинути тобі перший камінь. Я часто вживав на зле рясні ласки, що бог надсилав мені. Не гнів, а жаль обняв мене і привів сюди. Я можу без брехні приступити до тебе із словами кохання, бо запал серця привів мене сюди. Я палаю вогнем чистоти і, коли-б твої очі, звиклі до грубих плотських видовищ, могли-б бачити таємне єство річей, я-б здався тобі галуззю, одірваною від неопалимого куща, що господь показав давньому Мойсеєві, щоб той зрозумів справжнє кохання, яке нас палить, не руйнуючи, яке не тільки не повертає нас на вугілля та нікчемний попіл, а бальзамує й напахчує для вічности все, до чого торкається.
— Ченче, я вірю тобі й не чекаю вже від тебе ані підступів, ані наврочення. Я часто чула мову про самітників з Тебаїди. Те, що оповідають про життя Антонія та Павла[1], здається справді чудесним. Твоє ім'я мені не було невідоме, і мені казали, що ти, хоч і молодий ще, а вже дорівнявся чеснотами найстаріших анахоретів. Тільки-но я побачила тебе, то відчула, що ти не звичайна людина, дарма що не знала, хто ти єсть. Скажи-ж мені, чи зможеш ти зробити для мене те, чого не змогли ні жерці Ізіди, Гермеса[2] та небесної Юнони[3], ні халдейські ворожбити та вавилонські чарівники? Ченче, коли ти любиш мене, то чи можеш ти врятувати мене від смерти?
— Жінко, той житиме, хто хоче жити. Тікай від згубних насолод, де чекає тебе вічна смерть. Вирви у дияволів своє тіло, що бог звогчив своєю слиною й оживив своїм подихом, бо вони нещадно палитимуть його. Виснажена притомою, іди й освіжися біля благословенних джерел самітности; іди й напийся із прихованих у пустині водограїв, що сягають до неба. Серце, жадібне на радощі, іди й зазнай
