Калікрата, великого жерця Серапісу, юнаків, що праця їхня здебільшого полягала в муштруванні коней, та, наприкінці, жінок, що про них нічого не можна сказати, й що вони не мають инших принад, крім молодости.
Тоді чернець сказав з надприроднього надхнення:
— Іди між них, Таїс, іди! Але я не покину тебе. Я піду з тобою на цей бенкет і буду мовчки сидіти біля тебе.
Вона голосно засміялась. І коли чорні рабині порались біля неї, вона крикнула:
— Що скажуть вони, коли побачуть, що в мене коханцем чернець із Тебаїди!
Коли Таїс разом з Пафнутієм увійшли до бенкетної залі, більшість з гостей уже там зібралась; вони півлежали на ліжках перед підкововидим столом, уставленим блискучим посудом. Посеред столу височів срібний водозбір, над ним стояло четверо сатирів, нахиляючи глеки і ллючи з них росіл на варену рибу, що в ньому плавала. Коли Таїс увійшла, звідусіль залунали вигуки:
— Привіт сестрі Харіт[1]!
— Привіт мовчазній Мельпомені[2], що погляди її вміють усе висловлювати!
— Привіт улюбленці богів та людей!
— Такій бажаній!
— Тій, що дає страждання й заспокоєння!
— Перлині Ракотіс!
— Олександрійській троянді!
Вона нетерпляче чекала, поки втишилась ця хвиля похвал; потім сказала господареві Котті:
— Луцію, я привела до тебе ченця з пустині, Пафнутія, антінойського абата; це великий святий і слова його печуть як огонь.
