Таїс показувала свої витворні ручки. Він страшенно хвилювався, і я можу посвідчити, що він промовляв гнівно. Це чесна людина: він ганитиме нас усіх; його красномовство страшне. Якщо Марко є християнський Платон, то Пафнутій — їхній Демостен[1]. Епікур у своєму садку ніколи не чув чогось подібного.
Тимчасом Філіна та Дрозея пожирали очима Таїс. На її білявому волоссі був вінок з блідих фіялок, і кожна квітка своїми барвами так віддавала колір її зіниць, що квітки здавалися погаслими поглядами, а очі — блискучими квітками. Це був дарунок цієї жінки: на ній все жило, все було душа і гармонія. Її сукня, кольору мальви, була гаптована сріблом, і в довгих згортках її була якась мало не сумна грація, яку не веселили ні обручки, ні намисто, і весь блиск її убрання був їй в оголених руках.
Таїсині подруги мимоволі любовались на її сукню та зачіску, але мовчали про це.
— Яка ти прекрасна, — сказала їй Філіна. — Ти не була краща, коли приїхала до Олександрії. А моя мати, згадуючи, що бачила тебе тоді, казала, що мало серед жінок було гідних з тобою рівнятися.
— А хто такий, — запитала Дрозея, — цей новий коханець, що ти привела до нас? Вигляд у нього дикий і чудний. Коли-б у слонів були пастухи, то напевно подібні-б на нього. Де ти знайшла, Таїс, такого дикого друга? Чи не серед троглодитів[2], що живуть під землею серед Гадесового[3] диму?
Але Філіна сказала, поклавши пальця Дрозеї на уста:
— Мовчи, таємниці кохання треба ховати і знати їх заборонено. Але я, звичайно, краще-б згодилась, щоб мене поцілував кратер димучої Етни, ніж губи цього чоловіка. Але наша люба Таїс прекрасна й чудова, як богиня, і вона повинна, як і богиня, зважати
