стосувати Шевченка до своїх класових завдань, викреслюючи з нього все до них не відповідне, витлумачуючи на свою користь усе те, що може бути придатним до відповідної «обробки». Навіть «махрові» чорносотенці типу Віталія Шульгина й Демченка, нащадки тих, хто закинув автора «возмутительных стихотворений» на десяток років у закаспійську каторгу миколаївської салдатчини, — навіть вони намагалися використати Шевченка в своїй погромно-антисемітській пропаганді[1]). Правда, їм у цьому не пощастило. Але знаменний є самий факт таких спроб.
Зате, цілі покоління, так сучасні Шевченкові, як і наступні, покоління так званого «українського громадянства», покоління виразників «національного визволення» творили культ Шевченка, культ «національного пророка», малювали собі ікону Кобзаря і поклонялися й молилися їй. І навіть коли серед цього шанування мощів, а не живого реального Шевченка, пролунав голос критики, то й тоді знайшлася досить характерна для клікуш націоналістичного культу відповідь на це: «Нехай собі Драгоманов говорить, що хоче, а Шевченко таки наш пророк, наш учитель, наш історик і взір українського патріота». Річ природня, що українське міщанство і в українофільських, і в хлопоманських поколіннях, і в поколіннях новітньої «демократії», могло знаходити у Шевченка елементи для своєї ідеології. Характерно, що йшло воно в цьому стежечкою, залишеною царською цензурою, — що до старших поколінь українофілів це визнає навіть сучасний ідеолог «українського громадянства» А. Ніковський[2]). Обкра-
