Сторінка:Андрій Чайківський. Козацька помста (1919).djvu/16

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Ця сторінка вичитана


14

приходили местники покарати його, хотіли замок здобути... Та ба! твердий був замок, нашими руками збудований. Ніколи не повелось. Пан обережний був, військо наємне держав, гарматами башти обставив.

І на тих бенкетуючих дармоїдів, на те розбішацьке військо йшла наша вся праця, наш труд крівавий...

Не можу всього тобі розказати, бо серце крівавиться, коли все те згадати. Які муки вигадував пан на непокірних, то хіба сам чорт у пеклі таке вигадає на грішників.

Ми терпіли, мучились, тратили в собі образ божий, топили своє горе в горілці. А горилку ми мусіли куповати в пана.

 — А тепер валі лекше? — питає Максим...

 — Пожди, все розкажу, не забігай у пекло поперед батька...

Біда була, та й годі. Та я тобі, Карпе, про твого батька розказати хочу.

Твій батько на Запорожжі був, а вже до коней перший мистець. Не було такого коня, якого-б він злякався та не вговкав його, що опісля хоч дитину на його садови.

Покійник казав мені, що давно-б утік на Запорожжя, та жаль йому жінки та дитини, се-б то тебе. Він вас любив без краю. А якже на Запорожжя з жінкою та дитиною втікати? А кинути вас на поталу не хотів. Нераз говорив до мене: „Проклята будь година, коли я одружився“.

Згодом вигадав він таке й мені в тому признавася, одкрив свою таємницю: „Візьму, каже, вкраду в пана пару коней, сяду з жінкою та дитиною й махну в світ“. Тим він тішився, мов мала дитина, й був би свого доказав, як би не стала йому поперек одна пригода, що невдовзі приключилася.

Одного разу роздобув пан якогось заморського коня, самого чорта. Казали, що великі гроші за його дав. Та то був діявол, не кінь. Б'є, кусає, вищить мов свиня, приступити до себе не дасть. Двох конюхів на смерть убив, одному