Сторінка:Андрій Чайківський. Козацька помста (1919).djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


24

 — Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу люву можеш повиснути.

 — Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне...

 — Так ти його прикуси... Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс...

 — Не знать, що з ними?

 — З козаками? їх лише двоє було. То, ліабуть, лиш роз’їзд.

Головна сила десь недалеко має бути, адже-ж у двох на таке зухвальство не зважилися-б.

 — Знаєш ти що? — Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, ліене вибатожили — вже не видержу... Та й чого ліені тут зоставатись? В мене нема нікого...

Я круглий сирота...

 — Ти дурний, Дмитре, коли-б ліені так, я б давно втік, а то жаль ліені батька: я втечу, а його на смерть заб’ють.

Дальшу розлюву перебив садовник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люде пішли далі. Садовник став їх лаяти, чого вони байдикують.

 — Та сьогодні й так не прийдуть сюди ясновельможні, бо казали, що пані нездужає.

 — Який ти мудрий, каже садовник, а я салі бачив, як усі йшли в залікову каплицю.

Карпо аж зрадів, почувши таке. Колн-б пани сьогодні не прийшли, довелось би тут сидіти до завтра, а ще чого доброго могли-б його товариша в лісі винюшити, а тоді все пропало!

Тепер біля Карпа стало тихо. Робітники пішли далі. Довгенько ще сидів Карпо, не рухаючись, поки не почув гамір від заліку. Він розхилив легенько кущ і дивився на стежку, висипану білилі піском. Стежка була проста й тяглась аж до замку. Туди йшли ясновельможні пани. Попереду біг ліаленький білий, кучерявий песик, нетутешньої породи. Карпо