— Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.
— Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне…
— Так ти його прикуси… Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс…
— Не знать, що з ними?
— З козаками? Їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз'їзд.
Головна сила десь недалеко має бути, адже-ж у двох на таке зухвальство не зважилися-б.
— Знаєш ти що? — Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили — вже не видержу… Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого…
Я круглий сирота…
— Ти дурний, Дмитре, коли-б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а його на смерть заб'ють.
Дальшу розмову перебив садовник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люде пішли далі. Садовник став їх лаяти, чого вони байдикують.
— Та сьогодні й так не прийдуть сюди ясновельможні, бо казали, що пані нездужає.
— Який ти мудрий, каже садовник, а я сам бачив, як усі йшли в замкову каплицю.
Карпо аж зрадів, почувши таке. Коли-б пани сьогодні не прийшли, довелось би тут сидіти до завтра, а ще чого доброго могли-б його товариша в лісі винюшити, а тоді все пропало!
Тепер біля Карпа стало тихо. Робітники пішли далі. Довгенько ще сидів Карпо, не рухаючись, поки не почув гамір від замку. Він розхилив легенько кущ і дивився на стежку, висипану білим піском. Стежка була проста й тяглась аж до замку. Туди йшли ясновельможні пани. Попереду біг маленький білий, кучерявий песик, нетутешньої породи. Карпо
